Козацька легенда

Коли Січ була зруйнована, козаки розійшлися по

світах.

Хто подався за Дунай, хто — на Кубань, хто — на

галицькі землі. Розійшлися не з власної волі, а з потреби вижити. Та кожен

поніс із собою шаблю — як пам’ять про те, ким був.

Кажуть, настане час, коли всі вони знову зберуться

в одному місці. Не одразу і не гучно — по одному, по двоє, з різних доріг. І

тоді ковалі розпалять великі горни та почнуть кувати Меч Єдності.

Кожен козак принесе свою шаблю. Стару, зношену, з

зазубринами боїв і подряпинами часу. Ковалі складатимуть їх у вогонь, знову й

знову підійматимуть молоти. Іскри сипнутимуться з-під ударів, піт застилатиме

очі, червонітиме метал у розпечених печах.

Робота буде важкою і довгою. Бо то не просто залізо

— то долі, втрати, терпіння й надії, злиті в одне лезо.

Не обійдеться й без перешкод. Темні сили

намагатимуться зупинити кування: спокушатимуть золотом, владою, гучною славою.

Та ковалі не відступлять і не кинуть справи, бо знатимуть — Меч Єдності не

можна викувати наполовину.

Коли ж остання шабля стане частиною меча, козаки

знову зійдуться разом. Візьмуть Меч Єдності до рук — і тоді воскресне Козацька

Мати-Січ.

Не з валів і палісадів,

а з єдності й пам’яті.