Микола Міхновський "Самостійна Україна" 1900р. аудіо-брошура

Ця праця, виголошена в лютому 1900 року як програма першої української політичної самостійницької організації – Революційної української партії, стала програмою дій для цілого покоління, яке в 1917 році підняло жовто-блакитне знамено Української революції. “Самостійна Україна” Миколи Міхновського запалила національне багаття в душах мільйонів українців, виплекала героїчних нащадків, борців за Українську державу.
“Самостійна Україна” стала програмою не тільки для покоління початку ХХ ст., а й для всіх наступних поколінь українського народу, бо переконливо і яскраво довела юридичне й духовне право українців на власну державність.
Цією працею надихалися вояки Українських січових стрільців, Української галицької армії, Армії Української Народної Республіки, “Карпатської Січі” в 1939 році, члени Організації Українських Націоналістів, воїни Української Повстанської Армії та військовослужбовці нинішньої України, у якій точиться війна. Всі вони усвідомлювали, що Україна – це не уламок самодержавної росії чи СССР, у чому століттями намагалася переконати брехлива російська пропаганда, а могутня і красива нація, яка бореться за національне визволення.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українська національна ідея стала теоретично усвідомленою, буттєвою, у політичній думці з'явилася тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної державної самостійності. Серед складного світоглядно-політичного сплетіння виокремилася група прибічників позитивістської орієнтації, що апелювали до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь. До цієї групи входили: Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський.

Другу групу фундаторів української національної ідеї становили прибічники радикальної форми націоналізму — так званого інтегрального націоналізму, в основі якого ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети — шлях свідомого українства, для якого Україна — не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-Левицький, Борис Грінченко, Микола Міхновський, Юрій Липа і Дмитро Донцов

У січні 1900 року, Микола Міхновський взяв участь у становленні Революційної Української Партії. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою «Самостійна Україна».

Значну її частину становить екскурс до історії русифікаторської великодержавної політики царизму. Автор вважав за необхідне і правомірне повернення до статусу України, який існував на основі Переяславського трактату 1654 року. З позицій міжнародного права він блискуче проаналізував відносини України з Росією, які мали стати конфедеративними, але були згодом односторонньо порушені Росією. Це давало право Україні на відмову від союзу з Росією і повернення до статусу самостійної держави.

У «Самостійній Україні» Міхновський виступає фундатором національно-радикальної політично-філософської течії, засадничими положеннями якої стали цілковита самодостатність української ідеї та її цілковита окремішність від ідеї загальноросійської (в тому числі і революційної), необхідність здобуття Україною політичної незалежності та досягнення соборності без огляду на можливі конфлікти і в якнайшвидший час та лідерство української інтелектуальної еліти в боротьбі (коли треба, то й збройній) за державну незалежність.

Здоровий націоналізм, в «Самостійній Україні», покликує до історичного життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед широкого загалу українців Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації. Головними опонентами Міхновського виступають не «чужинці», а українська інтелігенція, яка в попередніх своїх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи, а також «українофіли, що виробили релігію лояльності». Останні «надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії» та зробили український національний рух чимось смішним і ганебним, чим відштовхнули від українства «цілу молоду Україну». Молоде покоління українців, на думку Міхновського, мусить сформувати «українську інтелігенцію третьої формації». Без інтелектуального та чуттєвого впливу цього покоління на політичний зміст національної ідеї, здобуття Україною державності неможливе.

Міхновський також наголошує на відмінності націоналізму пануючих націй як системи гноблення і націоналізму гноблених народів як захисту права боротися за своє людське «Я». Перший відбирає (під гаслами космополітизму) останні сили з націй поневолених — їхню інтелігенцію, тоді як другий є джерелом історичної творчості, несучи в собі зародки народної свободи, маючи своїм продовженням і розвитком ідеї гуманізму й космополітизму.