А воно все, люди добрі, руйнується, скло летить, бахають, я вам передати не можу, як це було страшно

Я почула перший вибух о п'ятій годині. У мене вікно розлетілося — я стала і не могла одразу зрозуміти у чому справа. Думаю, ну може десь щось знаєте, як оце буває, чи газ чи що... Тому що, вибачте, мені 71 рік і в мене в голові не вкладалося, як це у 21-му столітті можна таке сотворити! Потім, як почався новий обстріл — подзвонила донька.

— Як ти там? — кажу — не можу зрозуміти, що відбувається!

— Та ми тоже, — каже — не поймем. Кажуть, наче б то нас обстрілює росія!

Я кажу:

— Та ти що! Такого бути не може, ну що ви таке видумуєте!

— Мам, — каже — йди до нас — а вона 72-му будинку, той, що тепер зруйнований.

Зібралась та й пішла, тут метрів 200... І тут такий потужний вибух! Я стою на порозі, а вона мені дзвонить і кричить:

— Мама, де ти? Точно нас обстрілюють!

Я зайшла — мене трусить усю... Про своє майно не думала. Доньці сказала, щоб взяла гроші, коштовності і документи. В цей час подзвонила онука, у неї 56-й будинок, він взагалі зараз зруйнований, і каже, що прийшли військові і просять, в кого є транспорт — виїжджати, хто не має машин — пішки рухатися до метро.

А моя онука і її наречений якраз 24 лютого збирались подавати заяву на шлюб, вже підготували все, навіть квартиру освятили. Він підігнав машину і мене забрали з собою. Моя донька викладає математику іноземцям англійською мовою. І вона каже:

— У в мене сьогодні у студентів контрольна.

— Яка контрольна, війна почалася!

— Ну що таке кажеш, яка війна?

— Нас росіяни обстрілюють!

— Та такого бути не може!

— Ну ви ж бачите!

А воно все, люди добрі, руйнується, скло летить, бахають, я вам передати не можу, як це було страшно.

Але вже всюди в інтернеті дають інформацію — війна. Що робить? Куди діватися? А дочка каже:

— Мам, але ж ми свого кота залишили!

І ви не повірите, ми під такими обстрілами примчалися в 72 будинок забрали кота. І я кажу, хоч би хто-небудь подумав хоть кусок хліба взять. Ми схопили того кота і поїхали. Тут якраз подзвонила однокласниця доньки і питає:

— Ви де?

— Біля Стрілки (парк на набережній в центрі Харкова).

— А чого ви там?

А ми не знаємо, куди нам діватися. На Північній Салтівці (саце цей район Харкова, про який йде мова, найбільше страждав від обстрілів) у нас три родини, всі мають своє житло. Хай невелике, але ж ми маємо.

Вона каже:

— Ну що ж, їдьте до нас.

А вони в новобудові на Холодній горі (район в західній частині Харкова). Ми приїхали, вони кажуть що у мають вільну однокімнатну квартиру. Ми туди заселились. А потім почалися й тут дикі обстріли і вже неможливо було залишатися в тій квартирі. Ми перебралися в підземний паркінґ під цим будинком. До п'ятого березня, коли авіаналіт був на Холодну гору, жили й ночували там у машині. А після авіанальоту, коли дуже сильно постраждала таколж й Салтівка, коли розбили дитячий садочок, в підвалі якого на той момент ховалися 18 діток, коли шістнадцятиповерхівку розбили, вона горіла три дні, то тоді вже виїхали з Харкова у Вінницю.

Тоді казали нам їхати закордон. А я кажу, чого я поїду зі своєї країни? Моя мати всю війну (другу світову) перебувала тут. І чого це я поїду, коли якась сволота на нас напала? Я знаю, що це — моя країна. Я нікуди не поїду! І так ми влаштувалися у Вінниці. Я виходила з дому щоб тільки мене не бачили, як я плакала... Я ходила і не могла зрозуміти — за що? Ну скажіть, будь ласка, ми комусь заважали? Ми в когось щось вкрали? Ми жили своїм життям, ми нікому не заважали. Хто у нас, як у нас — ми самі розберемося. Знаєте, це все одно, що влізти в чужу сім'ю і вчить, як людям жить!

На той час роботи не було ні в кого, всі троє і моя пенсія — розумієте що це таке. Потім почали зароблять, пішли якісь виплати, почали "очухуватися". А якраз відкрилася Північна Салтівка і я приїхала сюди. Ми ж не брали з собою взагалі нічого абсолютно! Я приїхала, побачила всю цю руйнацію. Тепер відновлюю тут все, ремонтую. Двері були виламані, може вибухом, може мародери — я не знаю, воно не ясно, я не експерт. Коштовності зникли, постіль щезла, холодильник — все забрали, загребли, що змогли.

Як Ви знайшли програму допомоги від Карітасу?

Я йшла по обід. Дивлюсь — стоїть машина, а ваш логотип вже десь мені раніше попадався, ну ви знаєте, в соцмережах. Підійшла, почала з водієм розмовляти і доки ми спілкувалися, якраз підійшли ви і я набралася, вибачте, наглості і запиталася про допомогу.

Що Ви очікуєте від Картіасу?

Що мені допоможуть. Якщо чесно, мені аби вікна зробили — і все. Ну це ж ви прийшли влітку, а якби ви взимку бачили, як були завішані розбиті вікна, як я кожну калорію берегла! (В будинку в наслідок обстрілів виведені з ладу система опалення й водогін, а встановлення вікон можливе лише за власний кошт або завдяки благодійним фондам).

#війна #обстріли #Сатлівка #Північна_Салтівка #Карітас_Харків #ninhome