Повернувшись за документами, Марина почула розмову чоловіка. "Я зробив усе, як ти казала… так,

Повернувшись додому по документи на авто, я почула, як чоловік розмовляє з кимось по телефону. "Я зробив усе, як ти казала. Так, я особисто зіпсував гальма на її машині. Зустрінемося вже на похороні твоєї сестри." Чоловік голосно розсміявся, а я тихенько зачинила за собою двері, викликала евакуатор і відвезла свою машину до свекра. "Це подарунок від мене і вашого сина." А ввечері чоловіка чекав ще один сюрприз. Марина Польова була старшою донькою в родині. Вона з дитинства опікувалася Катериною, хоча різниця у віці була невелика, всього 4 роки. Молодша сестра часто підставляла її, і, попри те, що вони давно виросли, Катерина все так само продовжувала заздрити Марині та ставити їй палиці в колеса. Марина Польова сиділа за своїм робочим столом, заглиблена у вивчення квартальних звітів.

Цифри розпливалися перед очима. Вона працювала без перерви вже 4 години поспіль. За вікном йшов дрібний осінній дощ, що тарабанив по шибках монотонною дробью. Офіс компанії "Польовий і сини" знаходився на сьомому поверсі бізнес-центру, і звідси відкривався непоганий краєвид на сіре місто, оповите серпанком дощу.

"Марино, ти будеш кави?" – окликнула її Валерія Смірнова, її колега і найкраща подруга останні 5 років. "Угу, дякую", – розсіяно кивнула Марина, не відриваючись від монітора. Валерія підвелася зі свого столу, розташованого навпроти, і попрямувала до кавомашини в кутку просторого кабінету. Вони працювали вдвох у відділі фінансового аналізу, і це сусідство давно переросло в справжню дружбу.

Валерія знала про Марину практично все: і про складні стосунки з молодшою сестрою Катериною, і про непросте сімейне життя. Звук кавомашини наповнив офіс звичним затишком. Марина потягнулася, розминаючи затяту шию, і подивилася на годинник. Половина третьої. Ще 3 години до кінця робочого дня, а потім можна буде повернутися додому, прийняти гарячу ванну і забути про ці нескінченні цифри. У двері постукали. Різко, наполегливо. "Увійдіть", – озвалася Марина, поправляючи світле волосся, зібране в акуратний хвіст. Двері відчинилися, і на порозі з'явився кур'єр у синій формі. Молодий хлопець років двадцяти, з планшетом у руках. "Доброго дня, ви Марина Польова?" – спитав він, звіряючись з даними на екрані. "Так, це я", – усміхнулася Марина, відкладаючи вбік ручку.

Вона навіть не підозрювала, що за хвилину триматиме в руках свій вирок. Кур'єр простягнув їй білий конверт без зворотної адреси та зазначеного імені відправника. Марина машинально розписалася на планшеті, подякувала і провела молодого чоловіка поглядом, доки той не зник за дверима. Конверт був важким, щільним. Вона покрутила його в руках, намагаючись зрозуміти, від кого могла прийти така посилка.

"Що там?" – поцікавилася Валерія, повертаючись з двома горнятками запашної кави. "Не знаю, зараз подивлюся." Марина провела пальцем по краю конверта, розкриваючи його. Усередині виявилися фотографії. Кілька штук глянцевих, явно надрукованих на якісному папері. Марина витягла їх і завмерла. Серце пропустило удар, а потім забилося десь у горлі, заважаючи дихати.

На першій фотографії Катерина, її молодша сестра, стояла в обіймах з чоловіком. Марина впізнала його миттєво. Федір Євгенович Польовий, її свекор, батько її чоловіка Марка, директор компанії, в якій вона працювала. Руки затремтіли. Марина швидко перегорнула решту знімків. Катерина і Федір Євгенович у ресторані. Катерина і Федір Євгенович, що виходять з готелю. Катерина і Федір Євгенович, що цілуються в машині. На кожній фотографії вони були разом, настільки близько, що не залишалося жодних сумнівів у характері їхніх стосунків.

"Ні, цього не може бути", – прошепотіла Марина, відчуваючи, як кров відливає від обличчя. Кімната попливла перед очима. Стіни ніби зсунулися. Повітря стало в'язким і важким. Марина спробувала зробити вдих, але легені не слухалися.

Валерія кинулася до подруги, ледь встигнувши поставити горнятка на стіл. Вона підхопила Марину під лікоть, не даючи їй зісковзнути зі стільця. Фотографії випали з ослаблих пальців і розсипалися по підлозі віялом. "Подруго, що сталося? Марино, ти мене чуєш?" Валерія легенько поплескала її по щоках, намагаючись привести до тями. Марина моргнула, фокусуючи погляд на стурбованому обличчі подруги. Валерія швидко схопила склянку, налила води з кулера і піднесла до її губ. "Пий. Давай повільно." Вона притримувала склянку, поки Марина робила маленькі ковтки. Вода обпалила горло холодом, але допомогла трохи опам'ятатися. Марина судорожно вдихнула, стискаючи край столу побілілими пальцями. "Я в шоці", – видавила вона з себе, дивлячись на розкидані фотографії.

Валерія прослідкувала за її поглядом, присіла навпочіпки і підняла знімки. З кожною новою фотографією її очі розширювалися все більше. Вона повернулася до столу і розклала їх перед собою, ніби намагаючись переконатися, що це не галюцинація.

"Що?" – Валерія втупилася в Марину. "Твоя сестра – коханка Федора Євгеновича." "Це... це прост...