Бенкетний зал затих, коли свекор виголосив тост, дивлячись на Наталію. "За нашу овечку!" –

За терплячу вівцю, яка знає своє місце, промовив Геннадій Павлович, піднявши кришталевий келих з коньяком. Бенкетна зала ресторану "Волга" притихла. Сорок гостей, уся рідня родини Кравцових, втупилися в невістку Наталію, яка сиділа в кінці столу між фікусом у діжці та дверима на кухню. "За нашу овечку", — повторив свекор гучніше, і його обличчя, червоне від алкоголю, розпливлося в задоволеній усмішці. П’ятнадцять років терпить, мовчить, своє місце знає. Рідкісний екземпляр нині, чи не так, синку? Олег, що сидів поруч із матір'ю на чолі столу, хмикнув і підняв свій келих за вівцю. Гості засміялися. Хтось ніяково, хтось із явним задоволенням.

Свекруха Тамара Іванівна, винуватиця урочистості, все ж таки, золотого весілля, п’ятдесят років шлюбу, поблажливо посміхнулася і поправила діамантове кольє на зморшкуватій шиї. Наталія відчула, як печуть щоки. Сорок чотири роки, а червоніє, мов дівчисько. Втім, не від сорому, а від безсилої люті, яку навчилася ховати так глибоко, що іноді сама забувала про її існування. Вона опустила очі на свої руки — червоні, потріскані, з коротко обрізаними нігтями. Руки прислуги. За останній місяць вона готувала бенкет на п’ятдесят осіб. Сама шила сукню свекрусі, домовлялася з рестораном про знижку, прикрашала залу. І за все це — тост про вівцю. "Наташенько, а ти чого келих не піднімаєш?" — солодко проспівала зовиця Ірина з протилежного кінця столу. — "Чи не згодна з татом?" Ще сміх, ще приниження.

Наталія змусила себе посміхнутися і підняла келих з мінеральною водою. Алкоголь їй ніколи не наливали, щоб за дітьми слідкувала. "За Геннадія Павловича і Тамару Іванівну", — промовила вона рівним голосом. — "За їхній міцний союз". "Ну ось, вміє ж, коли захоче", — задоволено кивнув свекор і перехилив коньяк. Саме в цю мить двері бенкетної зали відчинилися. На порозі стояла жінка років п’ятдесяти п’яти, висока, пряма, з сивим волоссям, укладеним в елегантну зачіску. На ній була чорна сукня бездоганного крою. У вухах поблискували сережки з смарагдами, а на пальці — масивний перстень із гербом. Геннадій Павлович поперхнувся коньяком. "Перепрошуємо, ми закриті на приватний захід", — почав був метрдотель, але жінка величним жестом відсторонила його і ввійшла до зали.

Вона йшла повільно, впевнено, і з кожним її кроком гості все більше замовкали. Щось у її ході, у розвороті плечей, у холодному погляді сірих очей змушувало людей інстинктивно випрямлятися. Жінка зупинилася навпроти Наталії і кілька секунд дивилася на неї, ніби вивчаючи. "Наталія Сергіївна Михайлова", — промовила вона нарешті. Голос був низький, добре поставлений. Наталія розгублено кивнула. Михайлова — дівоче прізвище її матері. Прізвище, яке вона не вимовляла вголос уже років двадцять. Прізвище, яке тут ніхто не повинен був знати. Кришталевий келих вислизнув із пальців Геннадія Павловича і розбився об мармурову підлогу. "Хто ви?" — спитала Наталія, піднімаючись. "Мене звати Єлизавета Андріївна Корнілова. Я двоюрідна сестра твоєї матері. Твоя тітка".

У залі повисла така тиша, що було чутно, як на вулиці проїхала машина. Наталія дивилася на незнайомку, не в змозі вимовити ані слова. Мама померла, коли їй було п’ять років. Автомобільна аварія. Батько після цього запив і фактично залишив її на бабусю. Про родичів матері ніколи не згадували. Бабуся лише хитала головою і казала: "Немає в нас нікого, Наташенько, одні ми з тобою на всьому білому світі". І ось тепер — тітка. Звідки це? "Якесь непорозуміння", — прохрипів Геннадій Павлович, промокаючи лоба серветкою. Його зазвичай багрове обличчя стало сірим. "Охорона!" Але Єлизавета Андріївна навіть не повернулася в його бік. "Наталіє", — промовила вона м'яко, — "я шукала тебе двадцять років і знайшла.

Нам потрібно поговорити наодинці". "Нікуди вона не піде!" — вискнула Тамара Іванівна, підскакуючи. — "Олеже, зроби що-небудь!" Але Олег, чоловік Наталії, мовчки скам'янів. Він дивився на батька, і в його очах був страх. Наталія перевела погляд з чоловіка на свекра, на незнайому жінку, на срібну брошку, приколоту до її сукні. Брошка з таким самим гербом, як на персні Єлизавети Андріївни. Точно такий самий герб був вигравіруваний на старовинній брошці, яку бабуся віддала Наталії перед смертю. "Бережи", — сказала тоді бабуся, задихаючись від кашлю. — "Коли прийде час, зрозумієш".

Наталія не розуміла двадцять п’ять років, але зараз, дивлячись на смертельно бліде обличчя свекра, вона починала розуміти, що час настав. "Я піду з вами", — сказала вона незнайомці. І вперше за п’ятнадцять років шлюбу не спитала дозволу у чоловіка. П’ятнадцять років тому Наталії було двадцять дев’ять, і вона працювала медсестрою в районній поліклініці маленького містечка Верхні Ключі. Зарплата, сльози, наймана кімната в комуналці, самотні вечори з книгою і мрією про інше життя. Бабуся померла за рік до цього, залишивши онуці тільки стару брошку та скриньку з пожовтілими фотографіями. На фотографіях — жінка з гордим о...