Вітчизняна зброя. Технологічний прогрес

Повномасштабне вторгнення Росії стало для України не лише випробуванням на виживання, а й каталізатором технічного прориву. В умовах постійних атак, обмеженого доступу до ресурсів і невизначеності поставок західного озброєння країна змогла створити унікальну оборонну екосистему, яка поєднує державний сектор, приватні компанії та тисячі волонтерських ініціатив. Саме ця взаємодія дала поштовх розвитку сучасних українських технологій війни - від ракетних систем до штучного інтелекту та безпілотників. На початку 2022 року Україна фактично не мала серійного виробництва бойових дронів. За даними Міністерства цифрової трансформації, тоді було виготовлено трохи більше тисячі одиниць. Уже наступного року - понад 415 тисяч, а в 2024-му - близько 1,7 мільйона безпілотників різних типів. Прогноз на 2025 рік - понад вісім мільйонів одиниць, із яких близько 95% виготовляються всередині країни. Це колосальне зростання не має аналогів у світі. Для порівняння, жодна держава НАТО наразі не виробляє настільки великої кількості безпілотних систем у рік. Безпілотники стали символом української технологічної адаптації. Від звичайних комерційних коптерів DJI, перероблених волонтерами під бойові задачі, країна перейшла до повністю власних розробок - FPV-дронів-камікадзе, які можуть вражати цілі на десятки кілометрів, та розвідувальних платформ із системами штучного інтелекту для розпізнавання техніки. У той час як російська армія робить ставку на масовість і кількість, Україна довела, що інновація і гнучкість можуть компенсувати нестачу ресурсів. Паралельно відбувається технологічна революція у сфері ракетного та артилерійського озброєння. Українські інженери знову вивели на передній план проєкт «Нептун» - протикорабельну ракету, яка стала символом знищення російського крейсера “Москва”. Після успішних бойових застосувань система була модернізована: тепер «Нептун» може вражати не лише кораблі, а й наземні цілі на дальності понад 400 кілометрів. Це вже не просто тактична зброя, а елемент стримування, який змінює баланс сил у Чорноморському регіоні. Не менш значущою стала модернізація реактивної системи залпового вогню «Вільха». На відміну від старих радянських аналогів, ця установка має високоточні ракети з GPS-наведенням, здатні уражати цілі з відхиленням не більше 10-15 метрів. Українська «Вільха» стала прикладом того, як власними силами можна перетворити радянський спадок у сучасну зброю XXI століття. Величезну роль відіграють і протитанкові комплекси «Стугна-П», розроблені конструкторським бюро «Луч». Вони зарекомендували себе як надійна альтернатива американським Javelin - дешевші у виробництві, з дальністю ураження до п’яти кілометрів і лазерним наведенням. Саме українська «Стугна» стала “народною легендою” після десятків відео з фронту, де оператори вражають танки на значній відстані. Коли вперше з’явилась інформація про виробництво «Фламінго» (наприкінці серпня цього року), це здавалось чимось нереальним: дальність польоту до 3000 кілометрів і бойове навантаження близько тонни. Було зрозуміло, що ця ракета може атакувати об'єкти на суттєвій глибині російської території. Жодна західна зброя, поставлена Україні, не здатна нести стільки вибухівки (для порівняння — американські ракети Tomahawk мають боєголовку вагою 450 кг).  Екс-директор ЦРУ Девід Петреус вважає, що використання Україною ракет «Фламінго» для ударів по території Росії може стати «переломним моментом» у війні, якщо її виробництво налагодять у великій кількості. Світова реакція на ці успіхи неоднозначна, але здебільшого захоплена. В аналітичних звітах RAND Corporation, IISS та інших дослідницьких центрів зазначається, що українська війна перетворилася на першу “технологічну” війну сучасності, де роль традиційних армій поступово зменшується на користь мережевих структур, цифрових інструментів і швидкої інженерної адаптації. НАТО вже створює робочі групи, які вивчають український досвід із дронами, зокрема масові FPV-атаки, що стали новим типом тактики майбутнього. Проте за вражаючими цифрами стоять серйозні виклики. Головна проблема - залежність від імпорту електронних компонентів, особливо чипів, камер і акумуляторів. Українські виробники вимушені закуповувати їх у Китаї, Тайвані або через європейських посередників, що створює ризики затримок і зростання вартості. Другою проблемою є масштабування: більшість дронів і систем досі виготовляються невеликими партіями, що ускладнює планування постачання на фронт. Окремої уваги потребують питання етики та безпеки. Використання автономних систем, зокрема ударних дронів із елементами штучного інтелекту, піднімає питання відповідальності: хто ухвалює рішення про атаку - людина чи алгоритм? Україна поки що зберігає контроль за кожним ударом, але дискусія про майбутнє автоматизації бою вже ведеться на рівні міжнародних експертів. Попри всі труднощі, головне досягнення України - створення власної школи військових технологій, яка поєднує гнучкість стартапів і системність оборонної промисловості.