Nevymkneni - Я рвусь

#українськамузика #rock
Та я норм… Та я норм…
Кажу: “та нормально”…
А сам тримаю це в руці,
щоб не вибухнуло вночі.

Зашитий у власний тиск,
затиснутий в бетонний зміст.
Стиснуті зуби, побілені пальці —
я тримаю свій крик,
я ховаю свій крик…

У грудях мотор реве,
наче хтось заводить вогонь у мені.
Серце б’єсь об ребра,
ніби хоче вирватись геть.
Я тримаю, тримаю…
але пальці вже рвуться.

Клекоче… за секунду прорве…
Я чую, як лізе…
назовні…
вилазить назовні…
Я вже не втримую… я вже не втримую…
потік цей… шалений…
вже не моє… вже не моє…

Я рвусь!
Я рвусь на себе самого!
Я рвусь на кляту тишу!
Я рвусь на світ, що глючить!
Я рвусь на кожне “терпи, буде краще”!

Я рвусь!
На час, що тирить мій подих!
На помилки, що валять з ніг!
На кожен день, де я тріснув!
І на дзеркало, що шепче: “ти ж слабкий”.

Я рвусь… Я рвусь!!

На брехню, що липне до рук,
на гру, де правила пишу не я.
На біль, що живе під шкірою,
наче тліюча дротина.

На страх, що душить у снах,
на тіні минулого, що б’ють в обличчя.
На бурю за вікном і всередині,
що синхронно кричать: “ще!”

Я рвусь!
На шум, що лізе в голову!
На безсилля, що палить мечі!
На тягар, що несу роками!
На бога, що мовчить, коли треба!

Я рвусь!
На кожен день без відповіді!
На світ, що давить, а каже — живи.
На себе — коли знову мовчу.
На правду, що ріже, як ніж.

І я рвусь… Я рвусь!!

І хоч би раз…
лиш раз…
щоб це не виривало серце…
щоб я сказав: “мені болить”…
і не стидався.
Щоб просто… бути.
Без цього вибуху.

Але зараз —
Я рвусь!!
Не ховаюсь!!
Я рвусь!!
Поки в мені є голос —
я рвусь!
щоб, нарешті,
вибратись
на світло.