«Архіви пам'яті » Василь Симоненко «Я і в думці обняти тебе не посмію…» 1960

Пісня та кліп на вірш Василя Симоненка – "Я і в думці обняти тебе не посмію…". Цифрова версія.
Відчуй, як класична поезія перетворюється на пісню — магія поезії та музики просто тут.
#ПростийУкраїнець #SimpleUkr

Василь Симоненко (1935–1963) — це не просто ім'я в українській літературі, це наче спалах, яскравий і незабутній, що осяяв темряву радянських часів. Він був поетом від Бога, журналістом за покликом душі, і дисидентом, бо його серце просто не могло мовчати перед несправедливістю. Василь – це символ незламного духу шістдесятників, тих, хто наважився говорити правду, коли це було найнебезпечніше. Його слова досі торкаються найпотаємніших струн душі, бо в них — непідробна любов до України, незламна віра в її народ і гірка, але правдива біль за її долю.

Життя, що горіло
Народився Василь 8 січня 1935 року в маленькому селі Біївці на Полтавщині. З самого дитинства він вбирав у себе красу рідної землі, її пісні, її біль. Закінчивши Київський університет імені Тараса Шевченка, він пішов у журналістику, і це стало його трибуною. Він писав у газетах, але писав так, як дихав – щиро, відверто, без фальші.

Його поезія була як жива вода для спраглих душ. Вона просочена любов'ю до України, яка була для нього не просто землею, а Матір'ю. Він не боявся торкатися тем, які тоді були під суворим забороною – свободи, гідності, правди. Це зробило його "небезпечним" для влади, адже голос його був надто гучним і надто чесним.

Короткий, але яскравий слід
Життя Василя Симоненка обірвалося надто рано – 13 грудня 1963 року, йому було всього 28.

За життя вийшла лише одна його збірка — "Тиша і грім". Але його вірші, як насіння, розліталися по всій Україні, поширюючись у самвидаві, переписувалися від руки, ставали символом опору. Лише після здобуття Україною незалежності, ми змогли по-справжньому відкрити для себе весь скарб його творчості.

Василь Симоненко назавжди залишиться для нас не лише поетом, а й символом нескореного духу, борцем за правду, людиною, чиє серце боліло за Україну і горіло любов'ю до неї. Його слова продовжують жити, нагадуючи нам, що бути людиною – це найвища цінність, а любов до своєї землі – найсильніше почуття.

Я і в думці обняти тебе не посмію…

Я і в думці обняти тебе не посмію,
А не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто — отак, без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвених слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,
Захмеліть, одуріти від твого тепла.
Я кохаю тебе. Мені більше не треба,
Адже й так ти мені стільки щастя дала.