“Як долучилася до ДФТГ — зникли проблеми зі сном”. Один день із життя підрозділу “Бучанські відьми”

Журналістка LB.ua Катерина Амеліна завітала до жіночого підрозділу “Бойові відьми” і розпитала у дівчат, як вирішили взяти до рук зброю і що можуть порадити тим, хто ще вагається.

“Каліпсо”

“Каліпсо” прийшла до ДФТГ однією з перших, нині командує “Бойовими відьмами”. Назва — якраз її ідея.

“Каліпсо” знайома зі зброєю ще з дитинства. Ділиться, що ще з семи років її навчав стріляти дідусь.

— Казав, що рано чи пізно воно мені знадобиться. Дякую, дідусю. Тож який там страх? Дайте пострілять! — сміється дівчина.

Повномасштабне вторгнення застало її вдома у ліжку. Тоді вона вивезла маму до Іспанії, а сама вирішила повернутся. Так уже не бачилися три роки.

Долучитися до підрозділу, каже, було не спонтанним рішенням.

— Я до цього йшла, довго збиралася, обирала куди. Врешті обрала наше Бучанське ДФТГ, щоб захищати нашу громаду, — пояснює вона.

Добре пам’ятає свій перший день. Сміється, що командир теж пам’ятає, як прийшла з довгими нігтями, в довгому чорному пальто.

— Кажу, візьміть до себе. Він думав, що мене надовго не вистачить. Але не вгадав. І одразу сказав забути про довгі нігті, — пригадує “Каліпсо”.

Графік у дівчат — доба через три. Три доби, що не на чергуванні, “Каліпсо” працює перекладачкою — перекладає тексти англійською мовою, книжки. Взагалі для роботи їй потрібен лише інтернет та ноутбук, тож така мобільність тільки на руку.

А доба чергування — це не лише виїзди мобільної вогневої групи у випадку тривоги, а й допомога у патрулюванні вулиць.

Щодо щотижневих тренувань, каже, відточують не лише роботу з кулеметом та автоматом. Проходять і смугу перешкод, і штурм будівель, роботу з окопів. Тобто, готуються не тільки збивати ворожі дрони.

— Ми є частиною Сил оборони, тож маємо бути готові до всього, — додає “Каліпсо”.

“Акума”

До 24 лютого працювала в авіакомпанії. Після, каже, їхні пілоти пішли служити. “Акума” вивезла дітей у Вінницю. Як визволили Бучу, повернулась додому. На щастя, житло залишилось цілим, хоч і частково пограбованим. Врешті залишилася вдома виховувати дітей. Втім, на цьому не змогла зупинитися.

— Якось прокинулася через нервовий стан, голова крутиться, відчула себе такою безпорадною. Думаю, треба щось робити, кудись долучатися, бо ці нерви просто з’їдають. А тут мені спокійніше. І я стала здоровіша, краще почуваюсь — свіже повітря, фізичні вправи, уже не відчуваю захитувань, — ділиться “Акума”.

Зникли і проблеми зі сном. Якщо раніше через нерви важко було заснути, то зараз, каже, як є вільна хвилина — засинає за лічені секунди.

“Валькірія”

“Валькірія” разом з дітьми пройшла окупацію Бучі. Впоратися з цим важким досвідом було непросто. Та зараз вона бадьоро заправляє ленту кулемета “Максим” набоями і міркує, що хочеться попрацювати і на чомусь сучаснішому за зброю часів Першої світової.

Оголошення про набір до ДФТГ побачила у соцмережах. Закинула ідею своїй подрузі. Так разом і прийшли, пройшли та залишилися.

— Набирали в підрозділ “Бойові відьми”. Це було так загадково, незрозуміло, але цікаво і щось відгукнулося в душі, що, мабуть, це моє, — пригадує “Валькірія”.

Вдома, каже, не змінилося нічого. Після чергування повертається в роль мами трьох хлопців.

— Тож мені іноді теж треба командирський голос, — сміється “Валькірія”.

Найскладніше їй давалися фізичні навантаження. Також, зізнається, переживала за екіпірування, але і командування, і громада тут підтримали — дівчата отримали все необхідне.

— Ніяких очікувань я не мала. Просто йшла і шукала, де себе задіяти. По контракту чи по мобілізації я ще була не готова. А так як це біля дому, це наша громада і доба-троє — мені підходить. Я інший час можу використовувати для себе чи для роботи, — пояснює “Валькірія”. Працює вона ветеринарною лікаркою.

Тим дівчатам, які також роздумують, аби пройти підготовку, радить не боятися. Сама, згадує, на початку нічого не знала: вперше побачила зброю, вперше взяла її до рук.

Загалом, переконана вона, військова підготовка в Україні має бути обов’язковою і для чоловіків, і для жінок. А зі зброєю варто починати знайомити з дитинства.

— Можна навчити ще в школі, яка є зброя, тримати її в руках. По мірі того, як вони підростають, навчати в центрах підготовки. Щоб вони не боялися себе захистити. Бо ми ж хочемо, щоб у наших дітей ще теж були діти. А маючи такого придурковатого сусіда, нам усім треба гуртуватися і навчатися, — переконана “Валькірія”.

Сама ж, каже, стала значно впевненішою, відколи взяла до рук зброю.

— Як каже моя посестра “Акума”, ми вже не безпорадні жертви, як були в перші дні. Тому на сьогодні у мене вже такого дикого страху немає. Я знаю, що в мене є побратими, є командир і зброя, якої вчуся. І я буду тут, коли це буде потрібно, — запевняє “Валькірія”.

***
За понад пів року роботи на рахунку мобільної вогневої групи “Бойові відьми” три збиті безпілотники. Дівчата переконані, що могли би й більше, та за рамки свого сектора не вийдеш.

Тож якщо на Київщині летять ворожі дрони — знайде, що десь у полі стоїть машина “Бойових відьом” з виставленими угору кулеметами.